<< Главная страница

Якими нас прагнете?



Категории Олена Телiга ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вiд славних майстрiв, що рiзьбили статуï грецьких i римських богинь, через великих iталiйських малярiв з ïх мадоннами, через спiвця Беатрiче, аж до свобiдних жiнок Готьє, Арцибашева, Льоренса, ПiтiҐрiлi й сов'єтських письменникiв, великi i малi мистцi все намагалися вiддати в своïх творах той тип жiнки, що вiдповiдав би на питання: який є ïх iдеал? Якою вони ïï бажали б бачити? I в нашiй лiтературi хотiлося б поставити авторам це питання: якими ж ви прагнете нас бачити? Хотiлося б вiдшукати тип жiнки, найбiльш вiдповiдний нашiй добi. Але в хаосi жiночих типiв нашого письменства нема майже нi одного окресленого, живого i дiйсно позитивного образу. I ось, мимоволi, приходить до голови думка: чи можна мистцям-мужчинам задавати питання — якими нас прагнете? — коли вони самi, здається, не можуть на це вiдповiсти... Правда, часом де-не-де пролунають чиïсь мужеськi слова про жiночу крицевiсть, про Жанну д'Арк i Марiю Стюарт. Часом, все частiше, вириваються закиди на адресу украïнськоï жiнки-рабинi. Але всi цi слова — лише припадкова, декляративна сторона сучасного мужеського погляду, вимушена данина добi; в дiйсностi ж ïхнiй iнстинкт мужчин захоплюється зовсiм iншими жiнками. I тодi, коли наша лiтература, зокрема поезiя, за останнi десятилiття пiшла наперед велетенським кроком, жiночi типи в нiй залишилися незмiннi, лише трiшечки пiдмальованi на бiльш моднi кольори. Є це — 1) жiнка-рабиня i 2) жiнка-вамп. Обидва, не дивлячись на свою нiбито протилежнiсть, властиво кажучи, є тим самим типом жiнки, що з'являється лише джерелом хвилевоï насолоди й увигiднення життя в найпримiтивнiшому розумiннi того слова. I рабиня, i вамп виключають пошану до жiнки. Є, щоправда, i третя вiдмiна: рiзка, енергiйна, позбавлена сентименту, жiнка-товариш. Але ця вiдмiна має переважно так мало жiночости, що — викликаючи пошану — нiколи не викликає любови й адорацiï. Жiнка-рабиня... ïï повно в творах наших письменникiв i попереднiх, i сучасних. Це тип сабiнки, пiдвладноï своєму пановi й окруженню, якоï все життя вiддається лише мужчинi i дiтям, i яку цiлий прекрасний Божий свiт, що лежить з усiма своïми принадами й небезпеками за межею ïï кохання, пристрасти або вузько-родинних обов'язкiв, — не лише не манить, а просто лякає. Такi жiнки визирають iз творiв Гоголя, в постатi жiнки Тараса Бульби й ïй подiбних, iз оповiдань Стефаника. В романах Винниченка втiлюються вони в пишних красунь з округлими коров'ячими очима. Виглядає вона i з Марiï Самчука, i з повiстей Дудка, i з гуцульських новель Єндика. В нашiй поезiï — те саме. Жiнка-украïнка є там завжди в постатi рабинi, що вiддає тiло i душу першому зустрiчному. Украïнськi вiзантiйськi очi Як я знаю ваш нещирий зiр! В сонних рухах, роблено-дiвочих, Ще прадавнє, вроджене — ясир. Так каже найвизначнiший поет нашоï доби [Авторка цитує Євгена Маланюка] в своïх, блискучих формою i глибоких думкою, вiршах. I цi рядки невипадковi. Жiнка-украïнка в його творах — завжди самиця, для якоï поза ïï тiлом не iснує нiчого iншого. Це рабиня. Кожному, хто схоче, Дике тiло, що кохає гнiт. Бо в неï: в кожнiм зламi звiрина, жагою тварною регоче. Правда, ця самиця в поета має рiзнi вiдмiни. Часом втiлюється в спокiйну жiнку-дружину, але й тодi ïï образ викликає жах своєю мертвотою i бездушнiстю. А поруч, як весталка сонна, Вартує жертовник вона Проста, земна моя мадонна, Проста, земна моя жона. Або: Хай не Джоконда ти й не Клеопатра - Проста жiнка землi, - Пiд iсторичним вiтром ватра Не загаса у млi. Цiй простiй жiнцi землi не зрозумiти нiчого, що виходить за межi ïï кiмнати: Що ж тобi? лиш спiвати i плакать, Колисати дитину бурлаки. Коли доводиться читати цi рядки, то робиться моторошно вiд того образу родинного вогнища. Здається, що опиняєшся в якiйсь старiй Обломовцi, де жiнки вешталися з одного кута до iншого, млявi, невдягненi i запухлi вiд сну. Часом така жiнка-рабиня хоче стати вампом. Але це лише для того, щоб свою безсилiсть вiддати вибраному мужчинi. У м'язах тих спiвала творча сила, Тремтiла тьма. Ще нiч лежала ниць, Як ворогом пiдiслана Далiла Ввiйшла в намет — мою пiдтяти мiць. Та найчастiше вона лише рабиня: безсила, безвладна, п'яна i нiма, що прагне лише сонних пестощiв, байдуже чиïх, плодить дiтей, мов дурних курчат — теж байдуже чиïх, i сонно пiдтримує — байдуже чию — ватру. Є в нашого поета й iнша жiнка: вiльна, горда, вiрна. Але хто ж тодi вона? Невже ж теж украïнка? Але ж нi! Вона — скандинавка. В ходi ïï вiтер фiорду Вона вiд варягiв, що ними збудилася Русь. I крок ïï криця. I рух ïï вiрний i гордий, I в поглядi синiм пiзнав я вiдвiчну сестру. В украïнськiй жiнцi поет чомусь не знайшов нi сестри, нi надхнення, нiчого, що варте пошани. Отсей зелений зiр змiï Вже зрадив вiдьму i повiю. Це — очi украïнки. Уста, що ïх забарвив яд, Це не окраса, а образа. Це — ïï уста. ... Нечисте тiло Отруєне мертвотою душi. Це цiла вона. Украïнська жiнка. Анти-Марiя поета. Невже ж дiйсно, лише в Скандинавiï, в коханiй пiд пристрастю ясно сяє сестра? А коли це дiйсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема i вiкiнгiв? Бо, бачимо ще в поета такi рядки: Витай же, витай, синєока, варязькая Ладо! Днiпровська Еллада чекає вже тисячу лiт. Осяй, опануй i надхни ïï древнюю владу Над бiлим безмежжям одiтоï снiгом землi. Що це? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише украïнцi? Може украïнська жiнка ще не зумiла зайняти належне ïй мiсце, але панувати на своïй землi i в украïнськiй родинi повинна лише вона. Чи це шукання iдеалу жiнки серед чужих не є цiлковитою зневiрою в украïнцi? Чи не нагадує воно аналогiчних шукань ТурҐєнєва, Гончарова за активним мужчиною в чужинцiв (Iнсаров, Штольц)? Чи не нагадує це захоплення росiйською жiнкою в деяких захiдньоевропейських авторiв (Th. Mann, Claudet Anet). Але коли мужчина зневiрився в украïнськiй жiнцi за ïï вдачу рабинi, коли вiн з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жiнок, що дозволяють себе брати в ясир першому-лiпшому наïздниковi, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли манiфестує своє бажання бути рабом чужинки (Осяй! Опануй!)? Чи не мiститься в такiм вiдношеннi погорда до украïнськоï жiнки i чи не це вiдношення часом штовхає ïï шукати чогось бiльш вартiснiшого в чужинця? Та Маланюк, не давши позитивного образу украïнськоï жiнки, принаймнi генiяльно вiдтворив всю огиду украïнськоï жiнки типу рабинi, Анти-Марiï i, зжахнувшися сам, зумiв викликати i в iнших жах перед тим образом. Те саме можна сказати i про Мосендза. Менш нагально, в бiльш стриманих i лицарських виразах, але так само переконуюче, змальовує вiн усю зайвiсть i безпросвiтну сiрiсть такоï жiнки, що лише валиться тяжкою колодою на дорозi мужчини до його мети. Що вмiє лише затримувати свого пана, переповiдати йому своï безбарвнi, пласкi жалi (Уста нецiлованi), або мрiяти бiля нього про такi ж безбарвнi, пласкi радощi (Анти-Марiя). I в Мосендза жiнка є лише Анти-Марiєю, яка не вмiє кинути всiх своïх поривiв в один рвучкий потiк з поривами вибраного мужчини i пливти бiля нього, вперто й смiливо, не вiшаючися тяжким каменем йому на шию в небезпечних мiсцях того потоку. Отже, нема нiчого дивного, що той мужчина волiє бути сам зi своєю тяжкою дорогою i прекрасною метою, без сонноï рабинi при своєму боцi. На жаль, в той час, коли Маланюк i Мосендз обурюються i борються з таким типом жiнки, iншi нашi поети захоплюються власне ним. Не сто лiт тому, а в 1933 роцi, видає В. Пачовський своï Перли, (якi, зазначено в передмовi, мають постiйну вартiсть для нацiональноï культури), де сам подивляє i хоче, щоб iншi подивляли Галю В бiлiм лiжку, у неҐлiжку, у неҐлiжку, гей! або Дзюню, що готова його надхнути на вбивство, бо... Пускає з чаром любки, з груди-бiлоснiжки, двi голубки, спнятi в грудний бюст(!). Поза Галями i Дзюнями, що танцюють на балях, ходять в неҐлiжку i прагнуть добре вийти замiж (молодша Ґенерацiя), є ще там i тип жiнки-матерi. Всi цi шляхетнi мамцi в перлах, мрiють лише про одне: видати добре замiж, але вже не себе, а своïх Галь i Дзюнь. I нашi наймолодшi, часом i талановитi поети, мабуть не бачать iнших жiнок. Тому вiд ïхньоï еротики не вiє глибокою, сильною пристрастю, лише сальоновим флiртом, або хвилевим шалом — здрiбнiлими почуваннями, вартими тих дрiбних героïнь, до яких вони скеровуються (Дригинич, Чернява). Та все ж в нашiй поезiï останнiй час лунають хоч окремi голоси, що вiдштовхують вiд себе бездушну жiнку-рабиню. Натомiсть в прозi бачимо дiйсну вакханалiю з сабiнками i вампами третьорядноï якости (Винниченко, Крижанiвський, Чернява). Рабиня є там модною, як нiколи. Щось подiбного бачимо ми i в нашiй пресi. Загальна думка дуже часто плутає погляди фашистiв на ролю жiнки зi старопруським поглядом славнозвiсних 4 K: Kleider, Kuche, Kinder, Kirche. I дiйсно, не один з тих, що зi снобiзму чiпляє собi фашистiвську вiдзнаку, без глибшого розумiння того руху, впадає в ту плутанину: переносить погляд фашистiв на ролю жiнки з того Ґрунту, на якiм вiн зрiс, на зовсiм вiдмiнний — наш. Перемога (ч. 16, 1934 р.) нiби зазначує, що жiнка повинна дбати про збереження i поширення Ґатунку, отже родiв, племен, нацiй, але це говориться лише мiж iншим, цей постулят нерозвинений. Натомiсть пiдкреслюється, що найбiльшим завданням жiнки є придбання дiтей, синiв. Яких дiтей, яких синiв — про це нема нi слова... Виразно пiдкреслюється, що жiнка не повинна бути товаришкою життя, лише матiр'ю, але знов без вiдповiдi на питання: матiр'ю кого? Далi зазначується, що жiнка має дбати про фiзичне збереження раси. Лише фiзичне. Чи ж не замала така роля для жiнки? I як тут не згадати славнозвiснi 4 K! Завдяки фемiнiзмовi жiнка перестає думати про iнтерес родини. Цiлком слушно. Але навiть не фемiнiстка, а якраз така жiнка, що думає про iнтерес родини — коли його хибно розумiє, може стати матiр'ю яничар, тим скорше, чим бiльше вона про той iнтерес родини дбає. Одним з неминучих результатiв розвитку фемiнiзму є смерть — фiзичне вимирання нацiï. Безперечно. Але одним з результатiв постуляту жiнка-мати, яка дбає лише про фiзичне збереження раси, також може бути смерть, коли не фiзична, то не менш вiд неï страшна — духова, денацiоналiзацiя. Загальнi вирази про жiнку, як приятеля-друга, не прецизують погляду на таку важну справу. Треба ще бiльш рiшуче вiдгородитися не лише вiд фемiнiзму (амазонства), але й вiд чотирьох К, що вiдгомоном грають навiть серед тих, якi того зрiкаються. Та оскiльки Перемога, хоч не зовсiм ясно, то принаймнi цiлком поважно, старається розв'язати цi питання, то, на жаль, цього не можна сказати про iншi органи нашоï преси. Назустрiч, наприклад, в спецiяльному числi, присвяченому жiнцi (ч. 12, 1934 р.) надзвичайно легковажним, кокетерiйно-фрiвольним тоном, повторює пiд маскою модернiзму, передпотоповi погляди на жiнку-куховарку (мати) i любку, що має мужчин для своïх щоденних примх (чи себе лише для примх мужчини?). Єва чи еманципантка — мiж цими двома типами мусите вибирати! Так нiбито й один, i другий вже не перестарiвся смертельно... Чи славнозвiснi 4 К є дiйсно правдивим поглядом фашизму на ролю жiнки — про це нижче. А наразi поставимо питання: чи справдi, найшляхетнiше завдання з тих чотирьох К виховання дiтей — може бути в нас, на нашому Ґрунтi, єдиним завданням жiнки? Чи вона до того приготована? Чи в станi вона виховати свiдомих дiтей нацiï, а не дурних курчат, коли на загально прийняту думку, була вона до цього часу лише байстрюча мати яничар? Чи може вона вiд одних фашистiвських гасел, як вiд дотику чудодiйноï палицi, перетворюватися з матерi яничар i дурних курчат в героïчну матiр вiдважних Гракхiв? Нi, в нас ще замало матерiялу на матерей Гракхiв. До цього часу, на жаль, ще велика частина наших матерей, бодай, як твердять нашi поети, постала з цiлком iншого матерiялу. Мати в Науцi Руданського вчить свого сина стелитися, гнутися, коли того вимагає вигода. В Синах Стефаника бачимо матiр, що з нiмим докором дивиться на синiв, якi тiкають з-пiд рiдноï стрiхи боронити рiдну землю. Безперечно, не одна з украïнських матерей показалася в останнi переломовi роки — на висотi свого завдання. З ïх домових вогнищ вийшла молода Ґенерацiя, повна самопосвяти. Але теж не одна з цiєï Ґенерацiï знає скiльки труду ïï коштує вирватися зi свого Андромахiвського родинного вогнища. Та, на жаль, якраз жiночий тип цього окруження став типом нашоï лiтератури. Значить, i досi iснує вiн масово, не перевiвся цiлковито, оскiльки його образ i дотепер страшить в нашiм письменствi. Доручати такiй Андромасi, як ударне завдання, родину i формування будучих поколiнь, криє небезпеку i для теперiшнiх поколiнь. Оскiльки жiнка типу матерi Гракхiв, або Жанни д'Арк робить, як казав Б. Шов — з овець мужчин, то тип Андромахи навпаки, робить з мужчин те, що робила з ними Цирцея... Коли ж вiд такоï жiнки вимагається бути лише матiр'ю i жiнкою, то для неï буде далеко важнiшою рiдна стрiха вiд рiдноï землi. А дiтей своïх (а часом i чоловiка) виховає вона по своєму образу i подобiю на героïв боротьби за життєвi вигоди i за всякi, для того потрiбнi, компромiси. Тодi ïï прив'язання до свого тiснiшого колективу — родини, не раз штовхне ïï до зради ширшого колективу — нацiï. Так буде завжди, доки кожна украïнка не навчиться дивитися на чоловiка, дiтей, а головне на саму себе, не лише як на сторожiв домашнього вогнища, а передусiм — як на сторожiв цiлости, щастя i могутности бiльшоï родини — нацiï. Ось тому фашистiвськi погляди неможливо живцем переносити на наш Ґрунт. Бо украïнська жiнка не смiє замкнутися в своєму теремi i вiдiрватися вiд цiлого многобарвного свiту, що лежить поза ним, доки вона цiлком не збагне всiх суворих i жорстоких вимог, якi той свiт ставить до неï i до ïï родини. Iнакше вона буде зi свого терему входити до намету мужчини тiльки на те, щоб пiдтяти його мiць, замiсть того, щоб ïï сталити; щоб вiдiрвати його вiд сповнення свого обов'язку, затримати його при собi, а не пригадувати завжди ту годину, коли треба звивати намет i сiдлати коня. Iнакше буде вона завжди, як та мати козака Гоголя, лише припадати йому до стремен i заливатися гарячими сльозами — замiсть самiй йому те стрем'я тримати. Байдуже, що саме буде тим наметом: шатро вояка, чи пророка новоï вiри, плятформа трибуна, або просто кабiнет лiкаря чи вченого. А конем — хоч би трамвай, що має його везти до тих, що на нього чекають. В усiх випадках, роля жiнки — величезна. Але це роля Хадiджi при Магометi, яка носила в собi щось вiчне (Леся Украïнка). Це роля королеви Пруськоï, що гартувала ролю свого мужа в боротьбi з Наполеоном за визволення нацiï. Анi сабiнка, анi проста жiнка-мати тiєï ролi не заграють. Погiрдливе, позбавлене пошани i чомусь, зненавидженоï нашими авторами, нiжности, вiдношення до жiнки, як до сонноï весталки, або до тiєï, що дає лише хвилевий шал, понижує, розслаблює i ломить порив до справдi великого i справдi мужеського в самого мужчини. Найлiпшим доказом того є факт, що якраз в тих краïнах, де мужчина є найбiльшим мужчиною — в англо-саксонцiв — розвинена найбiльша пошана до жiнки i в суспiльнiм життi, i в лiтературi. Помиляється той, хто бачить мужнiсть в цинiзмi i брутальностi супроти жiнок. Найбiльш мужнi i брутальнi в боротьбi мужчини — героï Лондона, КiплiнҐа, МоҐама, Голсворти не соромляться виявити найглибшу любов i нiжнiсть до жiнки i самi прагнуть мати вiд неï правдиве, сильне почуття. Бо лише чергове захоплення, або хвилевий шал — для них є чимось тим, що понижує ïхню мужеську гiднiсть. Коли ж зрозумiють, нарештi, нашi автори, що лише велика любов i погорджена ними нiжнiсть є правдивими сестрами крицевости, непохитности i сили? Брутальне ж i цинiчне вiдношення до жiнки, як основна прикмета мужности i крицевости, це є спецiяльнiстю нашоï лiтератури, взорованоï на Арцибашевi (Винниченко, Крижанiвський, Чернява). Чи афектацiя брутальности супроти слабого полу в героïв тих авторiв не викликана бажанням самооправдання з браку тiєï мужеськоï брутальности там, де ïï дiйсно треба виявляти? Мужчини в англо-саксонськiй i скандинавськiй лiтературi знають, де така брутальнiсть на мiсцi. Син мельника з Вiкторiï, акий приймає всi удари з рук коханоï дiвчини без одного слова зневаги, не вагаючися, дає рiзку вiдправу сильнiшим, вiд яких вiн залежить, мужчинам, коли вони на те заслужили. Героïзм, на який самозакоханi бруталi нашоï лiтератури абсолютно не здiбнi! Такi бруталi, рiч природна, не можуть створити нiякого позитивного типу в лiтературi, а через неï i в життi. Бо анi в лiтературi, анi в життi, задля таких типiв жiнка не має найменшого бажання стати лiпшою. Та й однаково той тип мужчини волiтиме завжди — гiршу. Англо-саксонцi ж i скандинавцi створили позитивний тип. Це жiнки Лондона, КiплiнҐа, Льока, Голсворти. Це деякi жiнки Гамсуна й Iбсена. Головна прикмета тiєï Ґалерiï прекрасних жiночих образiв — це ïх з'єднання жiночости з мужнiстю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину i прив'язує до них мужчину. Так, наприклад, блискуче представлений той тип жiнки в новелi КiплiнҐа Вiллiям Завойовник, де молода дiвчина почуває, що розчарується в мужчинi, якого кохає, оскiльки вiн вiдiрветься хоч на один день вiд свого тяжкого обов'язку боротьби з голодом в Iндiï, i поверне до затишного намету, хоч би повернути туди i тягло його лише бажання побачити саме ïï. Але минає небезпека — i вона кохає, смiється i плаче. Любить затишний дiм, музику, танцi i квiти. Таких жiнок повно в англiйськiй лiтературi i в життi. Кожна з них не раз супроводжає свого чоловiка в найнебезпечнiших його пiдприємствах, але нiколи не стає амазонкою, позбавленою жiночого чару. Ледве минає небезпека — вона знов з тимчасовоï амазонки обертається в стопроцентову жiнку, створюючи своєму чоловiковi так потрiбний йому home. Вона вмiє з'єднувати собi любов мужа, приязнь i вiдданiсть iнших. Вмiє скрашувати безпросвiтний не раз трагiзм життя жiночою Ґрацiєю i безжурним гумором. Вона вмiє любити своïх дiтей, але й виховати ïх так, щоб вони любили свою батькiвщину ще бiльше, як своïх батькiв. Наше далеке минуле мало не лише безвладних жiнок, якi покiрно вiддавали себе в ясир. Ще недавно, в своïй статтi Украïнська жiнка в козацьку добу I. Лоський пригадав нам цiлий ряд героïчних постатей, що волiли смерть вiд неволi i смiливо йшли на ту смерть. I тепер, в нашiм життi, все частiше i частiше стрiчаються жiнки, що пiрвали зi старим шабльоном жiнки-рабинi i бiльш новочасним вампом. Сотнi, тисячi молодих дiвчат вiддають всi своï думки, всю свою працю, i хотiли б вiддати своє життя рiдному краю. Сотнi, тисячi жiнок вiдiйшли далеко вiд типу сонноï весталки, простоï земноï мадонни. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спiдницях, позбавленими всякоï жiночости. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспiльности, але той викривлений, хоч часом i корисний, тип жiнки нiколи не стане джерелом надхнення мужчини, який потребує поважности в чинi й при працi, але нiжности й гумору — в перервi. Чи не ця вiдмiна сучасноï жiнки (однобiчна амазонка) викликала до неï нехiть наших авторiв? Чи не тому все частiше i частiше чутно голоси в нашiй пресi, що закликають ïï назад, до дитячого покою i кухнi в надiï, що бодай там вона буде знов, хай примiтивною, хай простою, але жiнкою! Та невже ж наша сучаснiсть не видала того прекрасного типу, якого взiрець дає нам КiплiнҐ? Нi, нашi автори, мабуть, його просто переочили. Бож спостерегли його в нас чужинцi i то навiть тодi, коли вiн зустрiчався значно рiдше. Ось як виглядає жiнка-украïнка в прекрасному вiршi росiянина — Лєрмонтова: На светские цепи, На блеск упоительный бала, Цветущие степи Украйны ока променяла. Но юга родного На ней сохранилась примета Среди ледяного, Среди безпощадного света. Как ночи Украйны В мерцании звезд незакатных, Исполнены тайны Слова ее уст ароматных. Прозрачны и сини, Как небо тех стран ее глазки, Как ветер пустыни И нежат и жгут ее ласки. И зреющей сливы Румянец на щеках пушистых, И солнца отливы Играют в кудрях золотистых. И следуя строго Печальной отчизны примеру, В надежду на Бога Хранит она детскую веру. Как племя родное, У чуждых опоры не просит И в гордом покое Насмешку и зло переносит. От дерзкаго взора В ней страсти не вспыхнут пожаром, Полюбит не скоро, Зато не розлюбит уж даром. (Княгине Щербатовой) Чи цей образ украïнки, що його нам накреслив чужинець, не є повною протилежнiстю тих рабинь, яких змальовують нашi автори? Чи не нагадує вiн найлiпшi жiночi образи захiдньоевропейськоï лiтератури? I цей тип iснує й тепер. Вiн лише набрав бiльше сили й життя i вдягнувся в iнший одяг, вiдповiдний нашiй добi. Його спостерегли й нашi автори, а не лише чужинцi, i впровадили його в лiтературу. Але як це не дивно, в лiтературу пiдбольшевицьку, надднiпрянську. В лiтературу, для якоï вiн є, або бодай мусить бути, неҐативним, чи просто замовчаним... Безсумнiвний доказ його масовости в життi. Отже, вони вже живуть на нашiй землi тi жiнки, що не є вже анi рабинями, анi амазонками! Ïх вже є чимало, а буде ще бiльше, бо це якраз той тип, яким МИ прагнемо бути! Не можу схарактеризувати його лiпше, як це зробив один англiйський публiцист в Дейлi-Мейл (31. X. 1933): Новий стиль героïнь... вiдвага, витривалiсть, бойовий дух, все це так само є частиною умундуровання новоï героïнi, як i завзяте бажання стати знову жiнкою, ледве минула конечнiсть бою. Вона е вiдповiддю на потребу часу, вiку, напруження, зусиль, бурхливоï небезпеки i великих змiн, коли тяжко навiджений долею мужчина вiдчуває, що потребує не лише сексуальну атракцiю, а й вiрного друга i союзника в боротьбi за життя. Все ж те, що автор каже про сучасну європейську жiнку, можна сказати про нову жiнку-Украïни: Украïнська жiнка не виявляє жодноï тенденцiï повернутися до старого типу — до жiнки, слухняноï мужчинi рабинi. Вона хоче дати мужчинам поконаноï Украïни нове серце, новий iмпульс до нових зусиль i до — перемоги. Такий тип жiнки вже народився в Украïнi i непереможно, силомiць починає вдиратися до ïï лiтератури. Бурхливо вдерлася до неï блискуча АҐлая з Вальдшнепiв Хвильового, дiвчина, яка покликана до кипучоï дiяльности, не тiєï, що комсомолить в пустопорожнє, а тiєï, що, скажемо, Перовська (ïï ж слова). Дiвчина, що цiкавиться цiлим широким свiтом i, збагнувши всi його жорстокi вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батькiвщини, мужчинi, який такого серця не має. Iншi украïнськi фашистки в большевицькiй лiтературi теж з'єднують в собi дiяльнiсть, свiдомiсть, чин, з правдивою жiночiстю (Васса з Першоï весни Г. Епiка). Вони вже не є нiякими рабинями, але це ïм не перешкоджає бути справжнiми жiнками серед тисячi безхвостих пав (Вiстi). I тим бiльше з тривогою звертає увагу совєтська критика на ïх масову появу в украïнськiй лiтературi за Збручем. Непожаданi й поборюванi там, непомiченi й помiтуванi тут, цi жiнки вже починають палахкотiти i запалювати iнших, на наших землях. I цей тип, який смiливо ввiйшов до лiтератури там, який так тягне до себе своєю романтикою й якого якраз тому звiдти женуть зганьбленого й осмiяного, позасовєтськi автори повиннi були б з трiюмфом ввести в наше письменство. Повиннi були б його звеличити i вирiзьбити якнайяскравiше. Вони того не роблять. З простоï причини: бо самi не знають, якi жiнки ïм потрiбнi, якими вони хочуть ïх бачити. Поодинокi таланти показали нам, якою не смiє бути украïнська жiнка. Але цього мало. Треба, щоб вони знали, якою вона повинна бути, якою вони ïï прагнуть. Бо жiнка в кожнiй нацiï є такою, якою ïï прагне мужчина. В хаосi жiночих образiв нашоï лiтератури, в плутанинi перехресних бажань, мiж прокльонами рабинь i амазонок, i захопленням тими й другими, украïнська жiнка все ж таки зумiла створити собi iдеал, найбiльш вiдповiдний добi, i простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути нi рабинею, нi вампом, нi амазонкою. Вона хоче бути Жiнкою. Лише такою жiнкою, що є вiдмiнним, але рiвновартiсним i вiрним союзником мужчин в боротьбi за життя, а головне — за нацiю. Лiрична пристрасть жiнки буває так само героïчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жiнки є вiднайти ïï. Мужчина мусить ïй в тiм допомогти. А передусiм мужчина, що формує духове обличчя суспiльности — мужчина-письменник.
Якими нас прагнете?


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация